- От уже й вісімдесяту весну зустрічаю… Це ж скільки з прожитого я в медицині? - замислився ургентний хірург Бердичівської ЦМЛ, голова правління "Лікарняної каси міста Бердичева" Василь Іванович Припутницький. - Та воно, як порахувати, й справді немало виходить - із 1959 року, відколи закінчив медінститут. Якби почати життя спочатку, чи пішов би в іншу професію? Ні, хоча в житті всього бувало…
Я пам'ятаю, коли після інституту приїхав у сільський район, ми ніколи й не думали, яка у нас буде зарплата - їздили по селах, приймали пологи в ФАПах, ночами на ногах були, проводячи операції - хтось покличе, то всі бігли допомагати. Нас, лікарів, у районі працювало тоді трохи більше п’ятдесяти - ми знали, що в кожного в сім'ї робиться, підтримували один одного. Часи були такі - жили дружно.
А чому обрав медицину? Бачите, коли я закінчував школу - саме в післявоєнні часи, завершення сорокових років - в нашому селі було багато хворих, із пораненнями. Мама ж моя дуже хотіла, щоб у сім'ї з’явитися свій лікар. Оце я й зробив подарунок для неї - з першого ж разу вступив до медінституту у Львові, склавши всі шість іспитів на "відмінно". А як, питаєте, це вдалося простому хлопцеві (родом із села Березівка Радехівського району)? Батьки ж бо - звичайні селяни, та й нас, дітей, було у них троє (в медицину, до речі, більше ніхто з нас не пішов - лікарями стали вже мої діти: обидві доньки Мирослава та Віра - стоматологи, працюють у Миколаєві поблизу Львова, син Андрій - хірургом у нашій лікарні). Бачите, тоді головними були знання.
Нелегко тоді нам жилося - доводилося й працювати, й учитися. Їздили на вокзали, розвантажували вагони. Батьки, звісно, чим могли, допомагали - свинку заріжуть, то шмат сала передадуть, якусь картоплину, морквину. Правда, далекувато було від залізничної станції до села - більше, як двадцять кілометрів. Часом ми вночі пішки йшли, як приїжджали додому.
Починав я навчання у Львівському медичному інституті, а от закінчував аж у Томському. Як, питаєте, опинився там? Може, й не варто розповідати… Десь на третьому курсі викладання у нас переводили на російську мову, мовляв, це - мова Леніна-Сталіна. А я встав і сказав, що немає такої мови - Леніна-Сталіна! Є мова українського народу, російського, німецького. Отак сказав і … поїхав "на перевиховання" в Томськ…
А там довелося мені попрацювати в сільгосппідприємстві в тракторній бригаді. Та так, що за досягнення в роботі став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки - медаллю нагородили за це. Вже після смерті Сталіна таким, як я, студентам із незакінченою вищою освітою дозволили продовжити навчання в інститутах. Написав лист до Москви - за тиждень прийшла відповідь і зарахували мене відразу на третій курс Томського медінституту. Й усі іспити, коли вчився - звісно, російською мовою - складав на "відмінно". Там я познайомився з відомим нині хірургом Петром Дмитровичем Фоміним. Ми з ним, до речі, вперше після інституту зустрілися, коли він привіз студентів Київського медінституту до нас на практику. Побачив мене в операційній, каже: „Знаю вашого завідуючого (я на той час керував відділенням) - ми вчилися разом.” Вийшов я з операційної - обнялися. Скільки було спогадів, задушевних розмов про студентську юність! Поки був у нас місяців зо два - ще й оперували разом. Та й досі, чого там приховувати, підтримуємо гарні стосунки, допомагав він мені не раз.
Але, кажете, повернутися в той час, коли закінчив нарешті навчання? Так-от, поїхав я тоді працювати до Львівської області - в районну лікарню в Миколаєві. Спочатку хірургом, а за рік став заступником головного лікаря по мережі. Суміщав і роботу хірурга - днював і ночував на роботі, рідко випадала яка ніч, коли б мене не викликали на операцію. І завжди мені доводилося бути ще й якимось адміністратором. Там у районі організовував відкриття ФАПів, облаштування у них автоклавів для стерилізування, в кожному селі на всіх фермах - фізкабінети, щоб могли доярки зразу ж лікуватися. Але ж я хотів бути суто хірургом! А тут ось у Бердичеві звільнилося місце завідуючого - перед тим лікар, котрий керував дільничною лікарнею під Миколаєвом, переїхав сюди й „засватав” мене на цю посаду. Та й житло багато значило - приїхав сюди, а тогочасний головний лікар: „Будете завідувати відділенням - отримаєте квартиру!” Так воно й було - пам'ятаю, саме стою в операційній, а мені ключі від квартири привозять.
Роботи в Бердичеві, скажу Вам, завжди вистачало! На той час тут була база головних лікарів усієї України - скільки провели нарад, освоїли й показали нових методів лікування! Тож я, коли потрапив на Житомирщину, переконався, наскільки великі отримав можливості для професійного зростання. Це зараз діють різноманітні служби - педіатрична, урологічна, кардіологічна тощо, а тоді ж усе оперувалося в одному місці. І якщо в районній лікарні в Миколаєві проводив якихось триста операцій, то тут треба було їх робити й сімсот, і вісімсот. Об’єм оперативних втручань був дуже широкий, хворих було багато.
Один випадок і досі перед очима (ще коли тільки приїхав до Бердичева - років із двадцять п'ять, певно, тому). Взяли хвору з грижею на операцію - а у неї виявилася пухлина лівої долі печінки. І я, не знаючи, що це можна робити, видалив ліву долю печінки. Жінка прожила ще років дванадцять. Коли поїхала на консультацію до Москви, там сказали: "Всі видаляють тільки праву долю, а в Бердичеві вже й ліву!" А я, хоча такого доти не практикувалося, просто змушений був виходити зі складної ситуації. Зараз же, якщо й трапляються випадки з ургентної хірургії, застосовуються нові методи дослідження - фіброгастроскопія, УЗ-обстеження (до того ж його можна робити й повторно). Це дуже допомагає хірургу вирішити: потрібне оперативне втручання, чи ні. Звісно, нині й результати лікування набагато кращі, ніж були раніше. Наприклад, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки чудово лікується медикаментами - якщо ми раніше протягом року робили 48-55 резекцій, то зараз - 3-4. І це дуже добре, що ми не втручаємося зайвий раз в організм - операція ж все-таки, як би там не було - це травма для нього. Прекрасно, що стрімко розвивається у нас лапароскопічна хірургія - за якихось два дні після такої операції хворий уже вдома, а за тижнів два може працювати. Ось, знаю, є в керівництва закладу задум облаштувати кабінет магнітно-резонансоного обстеження - лише знайти б спонсора, який допоміг би з придбанням обладнання. Бачите, маю таку думку, що хірурга оцінюють не за тим, скільки він прооперував - хоча за все своє життя зробив близько двох тисяч операцій - а за тим, у скількох випадках він не брався оперувати, коли це не показано. І я маю повне право на таке судження, адже завідував хірургічним відділенням, відділенням гнійної хірургії, операційним відділенням - загалом двадцять сім років. Це потім уже - після круглої дати в сімдесят років - Анатолій Миколайович, наш головний, загітував мене організовувати "Лікарняну касу міста Бердичева" (хоча я й досі ургентую). Раніше, бувало, протягом тижня чи не кожну ніч проводили в операційній - аж поки ми створили ургентну службу в Житомирській області. Й це була велика заслуга, адже у нас пролягає дорога державного значення, де трапляються й тяжкі аварії, й складні випадки травмувань. Крім того, ми ж перші в області відкрили відділення гнійної хірургії. Роботи, дійсно, завжди було багато!
Але - признатися - я задоволений тим, що потрапив на Житомирщину. Адже тут - в області, де немає медінституту - постаєш перед фактом, що складні випадки треба вирішувати самому. А при цьому набуваєш досвіду, який використовуєш потім при лікуванні інших хворих. На Житомирщині й обласні хірурги, й управління охорони здоров'я облдержадміністрації на висоті щодо організації роботи галузі - завжди відзначається надзвичайна професійна порядність, тісне взаєморозуміння між управлінням охорони здоров'я, обласними спеціалістами й нами, практичними лікарями. Мені завжди було дуже приємно працювати з колишніми головними хірургами області Григорієм Кириловичем Барштошем, Валерієм Тимофійовичем Поліщуком. Завдячую й нинішньому обласному хірургу Віктору Івановичу Лучківу, котрий, аналізуючи хірургічну роботу, знає її й розуміє - що це переживання, безсонні ночі.
А от питаєте про державні нагороди та відзнаки - мовляв, чи маю їх? По-перше, я ціную, що мене - першого серед медичних працівників Бердичева - удостоїли відзнаки Почесного громадянина міста. Це - моя велика гордість. А по-друге - чи ж важливо для лікаря мати державні нагороди? Певно, так. Але все ж таки найголовніше - визнання людей. Держава ж має належним чином оцінити таку нелегку роботу, як у хірургів, у нашій професії загалом, достойним фінансовим забезпеченням, житлом. Я думаю, що п'ятдесят із лишком років у хірургії дають мені право так висловитися. Адже всі ті недоспані ночі даремно не минають. Он скільки, бувало, дружина - а вона теж лікар - мені говорила, що не треба настільки перейматися роботою. Бо ж минає два-три дні й хворому стає легше, а я так хвилювався. А воно по-іншому й не виходило. Це зараз легше - чергують і хірурги, й травматологи, й анестезіологи, терапевт, кардіолог, педіатр (я Вам ще скажу, що це дякуючи Анатолію Миколайовичу - він так гарно організував ургентну службу). Нам, до речі, з дружиною якоюсь мірою й у роботі допомагає те, що ми обоє в медицині. Вона така, знаєте, розумна у мене - завжди можна й про життя поговорити, й питання медичні обговорити. Із нею ми разом чимало всього пройшли, разом-бо з 1973 року - це вже скільки буде? Тридцять шість років. Й у всьому вона мені допомагала, розуміла й підтримувала.
А чого побажав би собі до такого, як Ви кажете, надто поважного ювілею? Перш за все - здоров'я, друге - мати таких колег, котрі мене все життя супроводжують. От вони - я розповідав Вам - досягли високих посад, вчених ступенів, але ніколи не показують цього, радо приймають, коли приїжджаю до них. А крім цього більше нічого й не треба - гроші, вони, бачите, не основне. Більше мати друзів, щоб було з ким поговорити, поділитися, щоб хто прийшов на допомогу, коли трапляються які труднощі в житті. Оце найголовніше...
Вікторія Паламарчук
