Що відчуває людина, перетнувши рубіж свого 60-річчя? Завідуючий хірургічним центром обласної клінічної лікарні імені О.Ф. Гербачевського Валерій Тимофійович Поліщук, котрий нещодавно відзначив ювілейний день народження, розповів, що в напруженні буднів не надто над цим і замислювався. Проте щиро запевнив, що, маючи й величезний досвід роботи в хірургії, й хороший колектив та гарні стосунки з колегами, вважає своє життя вдалим.
- Бо ж і дітей маю розумних, а он уже й онуки підростають, та й здоров'я ще не дуже підводить - це все і є ті моменти, які приносять задоволення, - стверджує співрозмовник. - Тож, хоч і говорять, що шістдесят - уже пенсійний вік, але я цього не відчуваю. Адже важлива не кількість прожитих років, а ставлення до цього - чи приносять вони людині користь, виховуючи її, як особистість. Обравши одного разу напрямок свого шляху - й професійного, й особистого - я все життя продовжую вчитися, робити щось краще, ніж учора, й головний помічник у цьому - безумовно - досвід. І якщо тебе не підводить здоров'я й тверезість думки, то з кожним роком ти маєш працювати й жити з іще більшою користю для себе й для людей.
- А от повертаючись у той час, коли Ви замислилися над цим вибором - чи правильним він виявився?
- Я Вам скажу так, що все наше життя сьогодні - це результат учорашнього вибору: вірити чи не вірити в свої сили, йти, як мовиться, вже прокладеною до тебе дорогою, чи будувати власну магістраль. В нашій сім'ї, коли ще підростав хлопчаком, моє майбутнє з медициною якось і не пов’язували - мама вчителювала, батько був партійним працівником. Я, до речі, начитавшись різних детективів, хотів вступати до юридичного інституту…
- Думали, що там така романтика, як у книжках?
- Але тоді до юридичного не приймали без стажу роботи, а я був відразу після школи. За радянських часів, зазвичай, куди йшли - в медицину, в педагоги, інженери. Так я й потрапив у цю професію. А от уже вибір хірургії в інституті був усвідомленим - їй я й присвятив далі все своє свідоме життя.
- А чому, що стало причиною? Різати подобається?
- Запам’ятайте, що хірурги не ріжуть - хірурги оперують! Розумієте, я вже тоді зрозумів, що це - чоловіча спеціальність, яка потребує волі й сили характеру (можливо, тоді мені саме цього й не вистачало). Щоб самоствердитися, я й обрав хірургію. Адже в професії, вважаю, найперша необхідна риса - абсолютна відданість їй. Якщо хочеш стати висококласним хірургом, треба все життя вчитися, працювати - до того ж працювати багато. Й друге найголовніше - порядність. Без неї в хірургії не можна працювати - рано чи пізно вона карає людей, котрі зарозуміло вважають, що багато чого досягли. Тож на які професійні вершини ти не піднявся, але обов’язково маєш і далі вчитися, радитися з колегами, ділитися з ними напрацьованим і переймати їх досвід. Оце те, без чого в хірургії загалом і в нашому центрі зокрема працювати не зможеш.
Ну, й здоров'я треба, щоб було - аби мати змогу багато й активно працювати. Хоча, знаєте, іноді приходиш в операційну - голова болить, через щось там іще погано почуваєшся, а стаєш до столу й … про все забуваєш. Здоровим стаєш в одну мить! Отож хірургія зцілює не лише пацієнта, а й самого лікаря.
- Й за стільки років у медицині - чи бували у Вас жалкування, що обрали цю професію? Що не кажіть, проте ж кожна людина хоч раз у житті нехай зопалу, але журилася, мовляв, сил немає вже на цю роботу!
- Та я ж більше нічого не вмію, ніж займатися хірургією. То чого жаліти?
- А коли б життя почати заново?
- От Ви знаєте, я перечитую Ваші статті - інтерв’ю з ювілярами, нагородженими - всі, зазвичай відповідають на таке питання, що, мовляв, звісно, зробив би знову лише такий вибір. І то справді так, бо з часом переконуєшся в цьому, набуваючи й того досвіду, і напрацювань. Свого часу я закінчив Вінницький медінститут, працював у Коростені, навчався в ординатурі в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова (то була дуже серйозна школа професійної майстерності), працював за кордоном. Учителі у мене були надзвичайно сильні, тож і я перейняв від них не лише фахові вміння, а й любов до обраної справи.
- Та Вас уже й самого можна назвати вчителем. Вихованців багатьох маєте?
- Як Вам сказати - за ці роки (лише нашим центром я завідую вже сімнадцять років) багато молоді довелося навчити. Колеги з відділення частіше звуть мене шефом. Але я вважаю, що "учень" - це поняття відповідальне. Тому що скаже хтось, мовляв, я учень Поліщука - а що ти вмієш? Мені має бути не соромно за такого учня. Тож і назвав би своїми вихованцями дуже небагатьох - моїх молодих колег, котрі працюють у нашому центрі, професійно зросли на його традиціях і знають, що таке складна сучасна хіругія. От вони, я думаю, й будуть послідовниками - їм можу довірити, наприклад, якусь дуже складну операцію, знаючи, що результат буде достойний. Хоча все ж таки буду з ними, як мовиться, поруч - допомагати, підказувати, контролювати. Так я й роблю завжди, зрештою - так вони й навчаються. Загалом же всі мої колеги - Іван Миколайович Невмержицький, Ігор Петрович Кудін, Олександр Григорович Дикий, Роман Васильович Заволотнюк - це ті, хто змінить нас, старших, хто продовжуватиме справу.
- Зрозуміло, що підрахувати складно, але скільки за всі роки практики через Ваші руки пройшло пацієнтів?
- Облік виконаних оперативних втручань здійснюється щороку, тож близько п’ятнадцяти їх тисяч мої руки таки пам’ятають. Але справа, напевно, не в кількості операцій, а в їх складності. Наш хірургічний центр - це моя гордість, я приклав немало зусиль, щоб він вийшов на той рівень, який ми маємо зараз. Здійснюємо практично всі операції на черевній порожнині (до столиці пацієнтів не направляємо - все можемо зробити самі), розвиваємо нові напрямки хірургічної діяльності (малоінвазивну хірургію), працюємо за регіональною програмою з лікування спайкової хвороби - це ті напрацювання, які ми активно впроваджуємо. Це не директиви управління чи Міністерства - це наша ініціатива. Адже хірурги повинні бути людьми творчими.
- Напрацювань маєте багато. Й учні достойні. Але завжди хочеться чогось більшого - кращих умов, наприклад, більшої зарплати…
- Цього всі хочуть - працювати в цивілізованих умовах. Повинна відбутися справді державна реформа медицини, а не те, що є нині - трепанація цієї реформи.
- Ви так вважаєте?
- Безумовно. Немає цивілізованих умов (а при тих зарплатах, які є у нас - навіть згадувати про них просто смішно!) для співпраці суспільства та медпрацівників: коли пацієнт і лікар не є партнерами, коли за все платить пацієнт, коли лікареві доводиться, грубо кажучи, дивитися в кишеню хворому - такі матеріальні стосунки для людей, котрі віддали медицині стільки років, надто образливі. Я не боюся цю тему обговорювати, тому що вона актуальна. Адже у нас - нелегка праця й важкий моральний тягар - є навіть термін "самоспалювання в медицині", коли внаслідок такої напруженої роботи людина "згорає" передчасно (середній вік хірурга в Україні становить 54-55 років).
- Я вперше чую про середній вік хірургів…
- От бачите, скільки про медиків пишете й не знаєте, яка небезпечна ця професія. Знаєте, оцей момент перенапруги - він, до речі, не останню роль відіграє й у виборі молоддю майбутньої професії. Я маю на увазі проблему з кадрами - поки держава кардинально не змінить своїх поглядів і свого ставлення до медицини, не думаю, що ситуація зміниться.
- Але ж свою роботу Ви любите? Чи просто вже доводиться любити?
- Це в сімейному житті можна там років через тридцять уже просто терпіти один одного. А хірургію якщо не любиш, то досягнути чогось у ній важко (такі люди, зазвичай, ідуть із неї - їх "висувають" у керівництво, на адміністративні посади). Я робив кар’єру виключно хірурга, пройшовши від заввідділення до головного хірурга області - це все, чого можна досягнути в хірургії по її кар’єрній драбині. А от як хірург - "рости" можна безмежно. Виконуючи буденні справи, ми часто думаємо про все і про всіх, лише не про себе, не про власний розвиток. Та хіба є межа для власного розвитку, для власного вдосконалення? Мене це цікавить найбільше. Все інше - несуттєве. Моя формула складається всього з п’яти слів: "Роби те, що ти любиш!"
- Чого побажали б собі?
- Здоров'я. Можливості ще (скільки Бог дасть) реалізувати свої плани. Й хороших друзів. Більше їх уже не буде, а ті, хто є, щоб не так швидко йшли. В житті я не боюся нічого - все найстрашніше, що могло статися, вже сталося. Не хочеться хворіти, комусь стати тягарем. Життя одне й не варто даремно витрачати кожен дорогоцінний день - треба радіти кожній його миті, цінувати, любити й берегти своїх близьких. Кожен наш день ніколи не повториться - розумієш це згодом. Але все в наших руках - як стверджував хтось із древніх мудреців: дуже добре бути важливим, але найважливіше - бути людиною.
Вікторія Паламарчук
