Глибокі за змістом, ліричні за формою рядки житомирського поета Володимира Лизи примушують зупинитись і задуматись.
Очей замало, щоб стати зрячим –
Ще треба мати на краплю вдачі –
Любов незгасну до цвіту й грому,
До тої стежки, що йде додому.
І під оцим реактивним небом
Врости у полум'я кожним нервом –
У той вогонь, що довіку Вічний,
У ті долоні, що друзям вірні...
Так, очей замало, щоб стати зрячим... Для цього треба бачити серцем, серцем відчути чиюсь тривогу, і крик німий, і очей сполох. Бачити серцем не кожен вміє, не кожен хоче: життя спокійне, якщо не бачиш. А бачити вкрай необхідно, бачити і поспішати, настріч летіти, щоб біль забрати, погамувати, допомогти. Бачити і поспішати, як це робив Олександр Васильович - лікар-хірург вищої категорії Центра медицини катастроф у Житомирській області.
Лікар Слободенюк був напрочуд скромною та інтелігентною людиною, котра сповідувала кращі ідеали медицини минулого і їх стиль поведінки. Небагатослівний, з тихою задумою голубих очей, він нагадував одного із тих мореплавців, котрі несуть у собі загадковість далеких країв і ту таємницю, що відома лише їм одним. Та це і не дивно: дуже мріяв Олександр про морехідне училище, та батьки не дозволили стати моряком. І дуже добре: медицина збагатилася на лікаря з добрим серцем і розумом, поповнивши свої ряди гарним професіоналом.
Народився Олександр Слободенюк у місті із символічною назвою: місто Свободне Амурської області. У розпалі червня 1950 року хлопчик прийшов у цей світ, особливо порадувавши собою батьків, сім'ю військовослужбовця. У семирічному віці Саша з батьками приїздить до Житомира. Тут пройшли шкільні роки хлопця, тут він опанував програмний матеріал у середній школі № 8. Після школи Олександр відпрацював два роки санітаром у міській лікарні № 1, після чого разом із товаришем вступає до Куйбишевського медичного інституту. Роки навчання пролетіли швидко, настав час інтернатури, яку він пройшов тут, у Куйбишеві, завчасно визначившись для себе із хірургічним профілем.
У 1977 році дипломованим спеціалістом Олександр Васильович прибув до рідного міста, де йому запропонували роботу: є місце хірурга у районній лікарні. Григорій Кирилович Барташ оточив молодого хірурга турботою і доброю увагою. Тут Олександр Васильович зробив перші практичні кроки в на ниві хірургії. Спочатку це були апендицити, грижі, зашивання ран, вправлення вивихів, переломів. І Олександр Слободенюк у душі дякував Всемогутнього за таку милість: наставник у нього був, справді, людяний і добрий, допомагав молодому колезі і сприяв у його становленні хірурга. Праці вистачало усім: 60 ліжок було у відділенні, оперували багато.
Протягом двох років, 1978-1980-го, Олександр Васильович служив у лавах Радянської Армії. І тут доля йому посміхнулась: служив у Бердичеві, у ролі лікаря полку. Після демобілізації хірург повернувся на старе місце праці. Правда, тоді завідуючим був В. М. Пономаренко, який допоміг освоїти нові операції, як, наприклад, резекцію шлунка, виразку дванадцятипалої кишки, видалення жовчного міхура, операції при венозній патології нижніх кінцівок.
У зв'язку зі змінами у структурі медицини, що відбулися у другій половині восьмидесятих років минулого століття, Олександр Слободенюк шукає нове місце роботи. У 1986 році він працював хірургом першої міської лікарні, а потім в обласній лікарні.
З приходом у обласну лікарню Олександр Васильович підвищив свій професійний рівень: тут навантаження було більше, хворих більше, а відповідно, - і патологія складніша. Вимоги до праці хірурга були більш жорсткі: тут працювали професіонали, хірурги з досвідом, з чітко означеним профілем високого рангу. Це була нова, важлива сходинка у професіональному зростанні.
Кожен етап життя має свої вимоги: час на місці не стоїть. Двадцять перше століття - неспокійне століття: природні катаклізми, стихійні лиха дають про себе знати все відчутніше. Настала необхідність відкрити в області Центр медицини катастроф. Дванадцять років працював Олександр Слободенюк у відділенні екстреної і планово-консультативної медичної допомоги. Виклики у райони, на місця лиха його не страшили: зорієнтувавшись, хірург або оперує в районі, або доставляє постраждалого до обласної лікарні. І вдень, і вночі чуйне серце лікаря відгукувалося на волання чужої біди: він помчить туди, де чекають на допомогу.
26 жовтня 2010 року після важкої недуги перестало битися серце великого хірурга, нашого колеги Слободенюка Олександра Васильовича. Життєлюбна та оптимістична людина, високопрофесійний спеціаліст, вірний друг, готовий завжди прийти на допомогу – таким у нашій памʼяті залишився Олександр Васильович. Він був Лікарем від Бога, у нього завжди на першому місці стояла доля хворого. Тисячі виконаних операцій, тисячі врятованих життів і при цьому надзвичайна скромність і чуйність.
Спи спокійно, наш дорогий колега. Ти будеш вічно жити в нашій пам'яті.
В поданому матеріалі використано
уривки з книги Ольги Ольжинської
"На крилі журавлинім - 50 відлетіло"
