Про нього говорять: людина з великої літери, професіонал надзвичайно високого рівня, хірург від Бога. Вітольд Петрович Муравйов - видатний спеціаліст, автор багатьох наукових праць, представник давньої династії лікарів, відома далеко за межами не лише області, але й України особистість.
Чесно працюй
і тобі воздасться!
- От питаєте, як же треба працювати, щоб люди згадували добрим словом? - замислився Вітольд Петрович. - Я Вам скажу лише одне: працювати треба багато й чесно, весь час вчитися чомусь новому, запроваджувати його в життя. Й воздасться тоді за твої старання!
А шляхом цим пішов не випадково - його вибір визначило саме життя.
- Мій батько Петро Петрович працював лікарем, мати Олена Іванівна - фельдшером. У нас медична така сім'я, - розповідає. - Дідусь свого часу був професором Варшавського університету, гінекологом. Тож я - лікар уже в третьому поколінні.
Десять класів - родина жила тоді в Коростишеві - закінчив перед самою війною. Разом із батьком довелося попрацювати санітаром у військовому шпиталі.
- Тяжко там було. Поранених багато, ще й тяжко поранених, - згадує зі слізьми на очах Вітольд Петрович. - У довгому такому коридорі, застеленому соломою, лежать вони, пам’ятаю, один біля одного, як снопи. Й стогін їх і досі немов чую: "Санітаре, дай води! Помираю я…" Якось, знаєте, душа моя прийшла до цього - бути лікарем.
Батько не раз брав сина в операційну допомагати. Перші спостереження здійснення операцій майбутній видатний хірург провів саме там.
- Якось батько говорить мені: "Коли звільнять Київ, підеш вчитися в медінститут." Підтримав його й Олександр Федорович Гербачевський, із родиною якого ми зблизилися, - поділився співрозмовник. - Коли ще вчився, любив замальовувати в "анатомці" препарати - мав до цього хист. Це помітив знаний і шанований у медичних колах професор Спіров: "Молодий чоловіче, Ви не бажаєте попрацювати зі мною художником-препаратором на кафедрі?"
Та за якийсь час батько - а до нього приєднався, переконуючи, й О.Ф. Гербачевський - талановитого студента наполіг, що достатньо вже той попрацював в "анатомці". Мовляв, йому треба клінічні кафедри, хворі потрібні! Таки вмовили - четвертий-п’ятий курси він займався клінікою. Й усього себе присвятив хірургії - відвідував хірургічні товариства Києва, займався в хірургічному гуртку на кафедрі.
- Закінчив лікувальний факультет і за направленням мав їхати до Ворошиловградської області - на той час, після війни, там було багато випадків захворювання туберкульозом. А як же моє покликання - хірургія?! - з запалом розповідає Вітольд Петрович. - Приїхав до Олександра Федоровича Гербачевського, тоді обласного хірурга, а він мені: "Ми тебе не відпустимо!" Облздороввідділ звернувся до Міністра охорони здоров'я, мовляв, у нашій області хірургами забезпечені лише двадцять відсотків районів. Так я й потрапив на Житомирщину в Любар. Перед цим дев'ять місяців стажувався у О.Ф. Гербачевського - це була гарна школа. Багато й своїх операцій зробив там.
Приїхав до Любара на самостійну роботу. Через якийсь час приходить наказ із облздравввідділу: зобов’язати головного лікаря й хірурга В.П. Муравйова відповідати за оперативне акушерство - один із найскладніших напрямків роботи.
- Хоч як відмовлявся - довелося брати й це на себе. Тоді такі часи були - не виконати наказ було просто неможливо, - констатує. - Вісім років підручник із акушерства був для мене настільною книгою. Зробив п'ятдесят шість кесарських розтинів, а це немало. В одному такому випадку, пам’ятаю, народилося троє хлопчиків. Минули роки, вони вже відслужили в армії - їх мама тоді присилала мені фотокартки. Такі гарні хлопці повиростали! Та чого там далеко йти: Костянтин Борисович Вишинський - плід моєї роботи. Його мама була маленька, худенька - робили їй кесарський розтин.
Довелося йому в Любарі й погосподарювати - був же й головним лікарем. Побудував пологовий будинок, терапевтичне та дитяче відділення, відремонтував аптеку, придбав рентгенапарат. Крім того, під його керівництвом звели нову поліклініку, провели водогін, каналізацію, побудували погріб мурований - льоду вистачало від зими й до наступної, звели нову пральню, розширили гараж, обклали цеглою хірургічне відділення, побудували дерев’яну веранду на двадцять п’ять ліжок - тоді там лікували кістковий туберкульоз. А ще ж збільшили операційну - зробили справжню операційну кузню.
- У нас були такі інструменти, яких і обласна лікарня не мала, - з гордістю згадує. - Олександр Федорович Гербачевський, бувало, говорив: "Ти хочеш перегнати мене в цьому!" Криваві репозиції кісткових переломів, наприклад, вимагають наявності спеціальної електропилки - зробили її. Здійснювали пластичні операції, пересадки кісток, закривали дефекти черепа кістками, подовжували кінцівки. Коротше кажучи, захопили трохи й ортопедії, хоч то й не наш хліб. Але тоді було таке становище, спеціалістів із області викликали нечасто - брали навантаження й відповідальність на себе. Оперував вогнепальні поранення черепа - діставав звідти дуло саморобного пістолета, який розбив череп і увійшов у мозок. А це вже - нейрохірургічна операція. Немало цікавого зроблено - про все й не розповіси. Я дякував Богові, що такий шлях мені судився.
За дев’ятнадцять років праці в Любарському районі здійснив 12500 операцій. Із них 240 - резекцій шлунка, одинадцять - видалень частки легені, стільки ж операцій Вертгайма, проводив кісткові операції, криваві репозиції. Доводилося працювати багато. І Любар це оцінив. Коли була річниця його заснування, Вітольду Петровичу Муравйову присвоїли звання почесного громадянина.
- Звідти мене перевели завідуючим хірургічним відділенням першої міської лікарні Житомира, - розповідає. - За десять років моєї діяльності там роботи було більше, ніж удосталь. День і ніч доводилося працювати. Бувало, хворими переповнені не лише палати, але й коридори - де лише є хоч якась кушетка. І так - зо дня в день. Там я багато для себе почерпнув.
Наступні одинадцять років завідував хірургічним відділенням обласної лікарні, коли ж пішов на пенсію - вісім років працював у відділенні інтенсивної терапії.
- І хоч яке було навантаження, та працювалося легко - фінансовому забезпеченню нинішні лікарі позаздрили б, - зауважив він. - Тоді хворі не купували медикаменти за свої кошти - це каралося. З одного боку - роботи багато, тяжко, з іншого ж - держава йшла назустріч потребам медицини, а відтак і людям загалом. Я виписував більше дванадцяти хірургічних журналів - німецьку, чеську, польську, англійську, американську, вітчизняну літературу. Всю зарплату на це витрачав, хоч і невелика вона була. Засинав і просинався з журналом у руках. Що нове там прочитаю, яка лишень операція мені сподобалася - застосовував у своїй практиці. Оперував же багато - люди вірили мені. Якщо скажу, що потрібна операція - ніяких сумнівів у них не виникало.
А нині вже й син його продовжив династію - Тадеуш Вітольдович завідує відділенням торакальної хірургії в обласній клінічній лікарні імені О.Ф. Гербачевського. Багато перейняв від батька.
- Я задоволений тим, що син обрав цю дорогу, а з іншого боку - дуже тяжкий шмат хліба він узяв. Тепер уже й своїх дітей вчить цій справі, - з гордістю відзначив Вітольд Петрович. - І дуже вдячний я за розуміння й підтримку своїй дружині Вікторії Миколаївні. Багато вона витерпіла через мене, з нею я ділився й добром, і горем, вона мені раду давала. Завдяки їй я міцно стояв на землі. Собі ж, питаєте, чого хотів би побажати? Прожити ще, скільки Господь Бог дасть, не один рік бачити цей білий світ, людей, котрих оперував. Хотілося б видати третю монографію про зоб - маю великий і багатий матеріал, бо ж прооперував 560 зобів за всю свою практику, моя робота відображена в 22 журналах. От же ж, знаєте, таки Бог допомагав мені. Перед кожною складною операцією завжди, бувало, помолюся, перехрещуся. Він надихнув мене, мої руки й розум на такі складні операції, яких і до сьогодні в Житомирі не роблять. І за все своє життя я зробив зрештою висновок: чесно працюй - і тобі воздасться. Цього я щиро бажаю своїм послідовникам, усім лікарям!
- Коли я прийшов свого часу в ЦМЛ №1 Житомира, Вітольд Петрович там уже працював. - Це інтелігентна, дуже виважена й розумна, а головне - надзвичайно високопрофесійна людина. Досвідчений хірург, він брав на себе практично всі складні випадки органів черевної порожнини, прекрасно володів діагностикою та оперативним втручанням при ургентних хірургічних патологіях.
Чи ж могли молоді хірурги навчитися чомусь у досвідченого спеціаліста? Враховуючи, що на той час у Житомирі діяло лише одне хірургічне відділення, навантаження було надзвичайно велике, хворих поступало дуже багато, оперативних втручань здійснювалося немало. Тож молоді спеціалісти швидко набували досвіду хірургічних втручань, діагностики ургентної патології - цьому їх навчав Вітольд Петрович. Я Вам скажу, що він - унікальна людина. Всі цікаві оперативні втручання відображав у своїх альбомах, фотознімках, малюнках. Тому й досі зберігся багатющий арсенал оперативних втручань.
Побажати ж йому хотілося б перш за все міцного здоров'я. Такі люди, котрі робили все життя добро іншим, мають жити довго й насолоджуватися цим життям!
- Свого часу я мав гарну нагоду вчитися у Вітольда Петровича Муравйова. - Спочатку спостерігав, як він проводить операції, пізніше асистував йому. Різні є спеціалісти, різні підходи до проведення операцій, але так інтелігентно, виважено й навіть лагідно, як він поводився в операційній - із медсестрою, асистентами, пацієнтом - я більше не бачив.
Вітольд Петрович - високий інтелектуал і надзвичайний фахівець. Крім того, впливає фактор династії. Це стосується й окремих особистостей, й суспільства загалом. Вітольду Петровичу такі риси притаманні. Я дуже прагнув перейняти у нього оцю інтелігентність, професійність, ту атмосферу, яка панувала в операційній і завжди хотів, щоб там, де я перебуваю - чи то операційна, чи ординаторська, чи біля ліжка пацієнта - було саме так.
Тож хочеться надзвичайно багато побажати цій видатній особистості. Найголовніше для кожної людини - щастя. А це значить - мати достойних послідовників і в родині, й у справі. Я знаю, що у Вітольда Петровича це склалося. Лише б ніхто не скривдив тих напрацювань, які вже є і які ще мають бути.
- З першого ж дня роботи в обласній дитячій лікарні ми, тоді ще - в 1986 році - молоді й завзяті вчорашні випускники медінститутів, спостерігали за роботою, як мовиться, аксакалів хірургії, котрі працювали на теренах Житомирщини. Й найпершим авторитетом серед них завжди був і залишається й донині Вітольд Петрович Муравйов. - Скільки відгуків чули про нього, як про прекрасного спеціаліста з золотими руками, котрий виховав плеяду учнів - фахівців найвищого рівня. Й досі вражає широта його думок. Він залишається хірургом, вчителем, наставником і прикладом для молоді - як треба шанувати себе й людей, як ставитися до справи, який після себе залишити потенціал, щоб згадували тебе прийдешні покоління добрим словом. На жаль, таких людей стає все менше. Найголовнішою ж їх рисою - й Вітольда Петровича насамперед - є те, що вони вміють бути людьми, професіоналами, терпимими до своїх пацієнтів, колег, послідовників. Спеціалістам його рівня й покоління часто немає кому передати свій досвід, бо ж молодь зараз має, на жаль, інші інтереси - хоче краще жити, швидко розбагатіти, нічого при цьому не віддаючи. А так не може бути. Тим-то й відрадно, що Вітольд Петрович має достойних послідовників - сина Тадеуша Вітольдовича Муравйова, котрий очолює торакальне відділення в обласній клінічній лікарні імені О.Ф.Гербачевського, Георгія Кириловича Бартоша, Анатолія Васильовича Дрозда, Володимира Ілліча Артюха та багатьох інших.
А чому навчився у Вітольда Петровича я особисто? Ставитися до своєї справи професійно. І цим усе сказано. Тож здоров'я йому, терпіння й наснаги!
- У Вітольда Петровича таке велике активне хірургічне життя.- Він був учнем Олександра Федоровича Гербачевського, а починаючи працювати в районній лікарні, виконував такі складні оперативні втручання, яких не проводять і зараз. А це було - варто врахувати! - років із тридцять тому. Передаючи свій багатий досвід молодим, видав дві монографії.
Вітольд Петрович належить до старої школи хірургів, котрі мислили іншими категоріями, зі співчуттям до хворого вони, як мовиться, виросли. Зараз через зміну способу життя ці критерії все ж мають дещо розпливчатий вигляд. А у нього це чітко виражено. Його надзвичайна порядність, позиція людяності - приклад для кожного лікаря, надто ж хірурга, котрий часто стоїть на гострій межі, де треба приймати серйозне для хворого рішення.
Тож ця людина по праву заслужила на довге, здорове й щасливе життя. Многая літа нашому Вітольду Петровичу!
Вікторія Паламарчук
